Але нещодавно, взявши у руки топографічну карту області, з подивом виявив на ній раніше невідому мені залізницю у Бобровицькому районі - від Кобижчі до Нового Бикова, позначену як „недіюча”.

Інтерес дослідника взяв гору над усім і одного серпневого дня я вирушив на знайомство з цим об’єктом.

Доїхавши на двох електричках з Чернігова до Кобижчі, о 9-й годині ранку висадився у стартовій точці своєї мандрівки. Отже, станція Кобижча, 763-й кілометр від Москви (стовпчик з такою цифрою стоїть майже навпроти невеличкого вокзальчика).

Питаю у першого зустрічного залізничника:

- Звідси залізниця на Новий Биків є?
- Колись була, навіть поїзд у Новий Биків ходив. Тільки вже немає нічого, років з 8 назад відмінили.

Йду по рейках у бік Києва. Через півкілометра за станцією вліво від магістральної залізниці відвертає колія. Одного погляду на неї достатньо, щоб підтвердити слова залізничника – рейки заіржавіли, по них дійсно вже років з вісім ніхто не їздив.

Назустріч йде місцевий житель. Запитую: „Ця дорога на Новий Биків?” «Абориген» здивований, але через кілька секунд відповідає: „Так, на Новий Биків. Тільки ж до нього 28 кілометрів, а по цій дорозі вже давно ніхто не їздить. Вже й рейки познімали. Хіба що пішки...”

Саме на піше проходження цієї залізниці я й розраховував.

Повернувши на південний схід від Кобижчі, покладені на залізобетонні шпали рейки прямою стрілою пішли в польову далечінь. Через ці рейки, яких вже багато років не торкались колеса поїздів, простягнули свої віти кущі ожини і верболозу. Та й дерева і кущі поступово наближаються до залізниці, а подекуди вже й просто ростуть між шпал і рейок. Ну прямо як на 501-й будові!

Приблизно на 5-у кілометрі після Кобижчі рейки раптом обриваються, далі йде лише насип з щебеню.

Мабуть, рейки комусь знадобились у господарстві, от і провели „експропріацію”. Одначе, можна подивуватися силі і винахідливості людей, які їх демонтували: кожна з рейок має довжину не менше 25 метрів, а вагу – не менше 2200 кг! Куди там чеховському „злоумышленнику”, який підкручував лише гайки на грузила... Розбирають не тільки рейки, а навіть і щебінь з насипу...

Поки залізниця йшла в оточенні кукурудзяних полів, крокувати по ній було досить просто – по шпалах, лише інколи обминаючи поодинокі кущі та деревця, що виросли між рейок. Але коли дорога зайшла в ліс, рухатися по ній стало вкрай важко.

Густі зелені зарості „захопили” залізницю і інколи доводилось не йти, а буквально прорубатися через лісову гущавину. Природа не терпить пустоти, і ліс невпинно наступає на „мертву” залізницю.

Виникли певні асоціації з 501-ю будовою ГУЛАГу: там, на Ямалі, по залізниці Салехард – Ігарка вже ніхто не проїде, а через кілька років тут, на дорозі Кобижча – Новий Биків, вже ніхто не пройде... Поки що найважчою для пішого проходження є приблизно 2-кілометрова ділянка за селом Свидовець – там треба йти з сокирою, щоб розчистити собі шлях серед „джунглів” з акації, кропиви і лісового плющу.

Досить сказати лише про те, що ця рослинність вже „поховала” під собою і рейки, і шпали. Єдина радість для мандрівника, що ризикне пройти даною залізницею влітку – це велика кількість ягід ожини.

28-кілометрова недіюча залізниця Кобижча – Новий Биків не проходить через жоден населений пункт Бобровицького району, але неподалік неї знаходиться кілька великих і малих сіл: Свидовець, Катеринівка, Вороньки, Веприк, Лидин, Миколаїв, Козацьке. Їх жителі, а також мешканці Нового Бикова і користувалися єдиним приміським поїздом (його називали „кукушкою”), який регулярно курсував по залізниці між Кобижчею і Новим Биковом. Місцеві жителі пригадують, що колись „кукушка” ходила навіть тричі на день. Мала велику користь ця дорога і для Новобиківського цукрового заводу.

Але все минає. Закрито цукровий завод у Новому Бикові, майже спустіли села Лидин і Миколаїв, експлуатувати тупикову гілку залізниці стало надто збитково. Залізниця Кобижча – Новий Биків вмерла.

... Втомившись дертися через чагарники і дряпати ноги об гілки акації, біля Вороньків я звернув з недіючої залізниці і пішов у село, щоб побувати на могилах декабристів С.Волконського, М.Волконської і О.Поджіо, похованих у Вороньках.

Потім ще раз вийшов на „мертву” дорогу – між Веприком і Миколаєвом. Заіржавілі рейки йшли на південь, гублячись у черговому густому лісі...

Олександр ВОЛОЩУК,
Кобижча – Вороньки - Пустотіно