Іван Макарович



10 лютого минуло 25 років з дня виведення радянських військ з Афганістану. Там загинуло більше 15 тисяч радянських солдатів. Серед них і Леонід Литвин з села Кобижча Бобровицького району. Він був єдиною дитиною у сім'ї. Багато часу спливло, та батьківські серця не перестають боліти через втрату. Незадовго до чергової річниці над старенькими ще й поглумилися шахрайки. Забрали 12 тисяч гривень.



Івану Макаровичу нині 86 років. Євдокії Сидорівні — 85. Обоє ледь пересуваються. Чоловік пережив інсульт, ходить з милицею. Йому важко розмовляти. Дружина тупає з двома ціпками. Єдина їхня розрада — фото сина на стіні. Та соцпрацівниця Любов Лук'яненко. Вона і їсти зварить, і випере, і прибере, і погомонить. Живуть пенсіонери на вулиці, названій на честь їхнього сина.

— Уже нашому Льоні б 52 роки було. Він народився у 1961-ому. Вже і правнуків би няньчили, аби не той Афганістан, — зітхає Іван Макарович.

— Син так просив, так просив, щоб я приїхала на присягу. Та я не поїхала, бо дуже далеко, — долучається Євдокія Сидорівна. — Син працював слюсарем у Дарницькому паровозному депо. Його призвали в армію. Відправили в учебку аж у Латвію. А через півроку — в Афганістан. Він писав про міста Кабул, Кандагар.



Син був танкістом. Його машина підірвалася на міні. Сталося це у 1981 році, за три дні до його двадцятиріччя. Служить йому залишалося трохи більше місяця.

Ми не знали, що Льоня загинув. Приходить листоноша, каже: «Вас викликають у сільраду», — пригадує батько. Я думав, мо', щось про земельний податок. Прихожу, а там уже воєнком: «Син ваш загинув». Не вірилося. А через тиждень привезли цинковий гроб. Того дня їх по всій області розвозили. В який день привезли, в той і загадали поховати.



— Сумнівалися, що там не ваш Льоня?

— Ні. В труні було велике віконце. І лице видно, і тіло по груди, і руки.

Не стало нашої єдиної дитини.

— Думати ще про дітей видалося не на часі. Мені було 50, та і здоров'я не те, — каже Іван Макарович. — Через два роки нашій вулиці присвоїли ім'я сина. Ми часто ходили на могилу.

— Попервах часто снився. Та з часом почала забувати ті сни, — зітхає Євдокія Сидорівна.



— Як сталося, що до вас шахрайки прийшли?

— Звідки ж ми знали, що то погані люди? Раніше двері у нас замкнуті були. Та я відімкнув, — пригадує пенсіонер. — Було це сьомого лютого. Зайшли дві жінки, років сорока. На циганок не схожі. Одна забігла і всілася на диван у залі, мовчала. Друга — коло нас, у кухні «щебетала». Говорила, що вона Тетяна Григорівна. Коваленко, соцпрацівник. Їх начальство послало.

Ви нам і треба, — сказала. — У вас листоноша була?

Того дня пенсії розносили.

— Була, — відповідаю.

— Є купюри?

Я дістав і показав.

— Так це ж негодні! Я вам поміняю і привезу.

Віддав їм 12 тисяч гривень, які з бабою на смерть назбирали. А вона і каже:

— Це мало. Де у вас іще гроші?

— Так немає більше. Усе тривало хвилин 20.

— Ну, якщо немає, ми пішли. До побачення.

За кілька хвилин прийшло прозріння. Навіщо ж я гроші віддав? Та їх уже і духу не було.

— Я б хотіла, щоб їх упіймали, цих падлюк, і до нас привели, — змахує сльозу пенсіонерка.

— Треба, щоб їх покарали, — приєднується до дружини чоловік. — Цікаво, хто їм дає інформацію про самотніх старих? Про те, яка у нас пенсія, знають у пенсійному і у соцзабезі.







Євдокія Сидорівна



Та жінка ще й перепитала: «У вас нікого немає?» Значить, знала. Залишилося 200 гривень під клейонкою. Добре, що нам за загиблого сина доплачують. Не встигли отримати.

Подружжя Литвинів готувалося до 15 лютого. Сподівалися, що хтось із колишніх афганців їх провідає. Так, як і в попередні роки. Та чомусь ніхто не завітав...

Як вдалося дізнатися, того дня біле авто, на якому приїхали у Кобижчу шахрайки, моталося селом довгенько. Вони заходили ще до трьох одиноких пенсіонерів. Один чоловік їх вигнав (пропонували землю біля хати допомогти приватизувати). Ще двоє не повелися на їхні пропозиції поміняти гроші.



Кобижчанський сільський голова Володимир Поддубний співчуває Литвинам. Каже, завжди такі пунктуальні, за кожну дрібницю телефонують. А то, наче хтось їх загіпнотизував.

Тим часом цих шахрайок, кажуть, затримували носівські міліціонери і... відпустили. От і далі їздять, дурять людей.

— Якби спіймали, не відпустили б, — коментує Сергій Бриль, начальник сектору зв'язків з громадськістю УМВС області. — Для розкриття цих злочинів створена слідча група.







Таким був син Леонід



Джерело: тижневик «Вісник Ч» №8 (1450)