Сайт с. Кобижча 

Бобровицького району, Чернігівської області України

Кобижча, Кобыжча, Kobyzhcha, село Кобижча

->

Село Кобижча (на рос. Кобыжча)розташоване в Бобровицькому районі Чернігівської області, на відстані приблизно 100 км. від Києва в бік Ніжина.

Назва залізничної станції дещо відмінна - Кобижчи.

У «Чернігівських єпархіальних відомостях» за 1872 р. сказано: «коб - древнє російське слово, означає чаклунство, кобник - чаклун, кобище - сильне чаклунство й житло чаклунів. Мабуть перші мешканці Кобижчі відомі були схильністю до ворожіння й чаклунства». За відомостями, почерпнутими з довідника «Чернігівщина», село виникло в період Київської Русі, тобто більше ніж вісім століть тому. Там же сказано, що на території Кобижчи знаходяться кургани насипані 2 тис. р. до н.е.

До речі, розповіді, начебто назва села пішла від висловлювання зголоднілої мандрівниці Катерини II: «Каби щи», не мають сенсу. Імператриця народилась на багато століть пізніше, ніж створилось село. Можна також припустити, що поселення людей у цій місцевості існувало десь чотири тисячі років тому. За старими документами в 1239 р. Кобижча була знищено ордами Батия. Дуже постраждало від нападу поляків у 1638 -40-х роках.

У 1646 р. належало єдиному православному сенатору Сейму Польщі каштеляну (воєводі) Чернігова та Києва Адаму Киселю (1600-1653 рр.). Усе своє свідоме життя він намагався поєднати в братському союзі народи України та Польщі, разом з П. Могилою проголошував спільність католицької та православної віри під орудою Київської метрополії. На згадку про цей період частина села називається в народі Каштелянівкою. На місці, де зараз клуб, був його «замок». Там ще проглядаються оборонні обвалування. У «Списку населених місць Російської імперії» за 1859 рік вказано, що в містечці Кобижча мешкало 8 тис. чоловік. На той момент діяло чотири «старі» церкви: Покрови Пресвятої Богородиці (побудована в 1796 р.), Різдва Христового (1733 р.), Успіння Богородиці на Савинцях (1700 р.) і Троїцька (1801 р.).

До 1928 р. Кобижча була містечком. З розповіді Хіжняка І. О. (1912 р. народження): «Господарювали на селі общиною. Кожний власник вносив свій земельний пай в узагальнене поле. Поле поділялося на три ділянки, які кожен рік оброблялись по різному. З метою сівозміни. Одна з ділянок йшла під випас. Тоді було багато овець, по декілька десятків у кожного господаря. Для них робили кошару. Поле обробляли артіллю. Врожай звозили у загальну комору (магазин), який був на пісках, там де зараз глинище. Потім там була 5-та бригада колгоспу «Перемога». Ділили врожай згідно земельному паю та участі в роботі. Сторожи були наймані. Артіль мала спільні молотарки, великі плуги, косарки тощо».

З далекого минулого й десь до 1950 р. майже в кожному господарстві декілька соток були засаджені коноплею чи льоном. З них виробляли домоткане полотно. Для цього за звичай восени хазяйка та діти робили нитки, а взимку в хаті установляли станок й ткали полотно. Воно йшло на сорочки, одяг, рушники, доріжки, скатертини тощо. При потребі його фарбували ольховою, дубовою корою чи іншими барвниками. Теплий одяг робили з вовняної нитки. Для цього тримали до десятка овець.

В останні роки овець частіше тримали у колгоспному стаді, а коли колгоспи відмовились від них, люди теж залишили цю справу. Карта села Кобижча До революції в містечку діяла козацька рада, на якій вирішувались такі питання: оподаткування родин, контролювалась сплата десятини на церкву, виносились вироки за дрібні порушення, нарізалась земля священикам, організовувались відробітки на ремонті доріг, мостів й тому подібне. Завдяки Столипінській реформі (1906 р ), яка зобов’язала общину виділяти землю в масиві для окремих господарів, навкруги села виникло багато хуторів.

Потім, вже за радянській владі, з боку Симанівки посадили ліс, а людей переселили в село, ближче до колгоспів. В тому лісі ще й досі можна зустріти фруктові дерева чи садові квіти. Під час громадянської війни, взимку 1918 р. під селом точилися бої між більшовицькою армією й військами білого генерала Денікіна. Нас цікавить стан містечка в кінці 19-го сторіччя, тобто в період, коли будували Успенську церкву, про яку йтиметься далі.

У книзі «Опис Чернігівської губернії», 1899 р. наведені такі дані. 1897 р. в містечку Кобижча і степних хуторах, які належали до нього було 2,85 тис. дворів. В них мешкали 12 тис. чоловік. В селі було 2 земські школи, бібліотека, улаштовувались 5 ярмарок на рік. На одну хліборобську родину припадало в середньому 14 десятин (15.4 га. землі). Сіяли жито і пшеницю - 45%, гречку – 20%, овес – 16%, ячмінь – 3%, трохи картоплі – 5%, льон – 3%, конопля – 3%. В цьому переліку ще немає кукурудзи та цукрового буряка, але є конопля і льон. За соціальним станом двори в Кобижчі поділялись наступним чином: козаки, тобто потомки реєстрових та низових козаків – 60%, військових, тобто відставних солдат, солдат запасу, а також тих, хто проходив службу, - 20%, селян–власників – 5%, купців – 6%, дворян – 0,5% та ін.

Великий прошарок козаків та військових виник тому, що частина лівобережної України (Малоросія) була прикордонною зоною Російської імперії і тут раніше розміщувалась значна кількість військ та полки реєстрового козацтва. Кобижча розташовувалась на території Київського полку і була сотенним містечком. Полк ліквідували в 1781 р. Відслуживши військові в багатьох випадках залишались тут жити. В зв’язку з цім у Чернігівській губернії кількість чоловіків трохи перебільшувала кількість жінок. Значний прошарок 5%- складали євреї. Це було обумовлено тим, що у великих містах їх кількість обмежувалась «зоною оседлости». Отже вони вимушені були влаштовуватись в містечках й торгувати, шинкарювати, займатись ремісництвом, орендували землю.

Під час Першої світової війни у 1915 р. за наказом головнокомандуючого російської царської армії усі євреї з тилової зони, в тому числі і з Кобижчи, були відселені далі на схід. Царський уряд вважав їх потенційними шпигунами на користь Австро–Угорщини. В Чернігівській губернії в кінці 19-го століття 0,9% населення складали дворяни.

Можна припустити, що в Кобижчі їх було до п’ятдесяти чоловік. Це переважно були офіцери, поміщики, вчителі, лікарі, духовні особи, чиновники, які значною мірою складали культурний прошарок села. у цей гурт входили також заможні селяни, які могли відправити своїх дітей вчитися у міські навчальні заклади, а також різночинна інтелігенція, яка приїхала на роботу з міста. На початку 20-х років цей прошарок був репресований, розкиданий по всіх світах більшовицькою владою. Де зараз нащадки Неверовських, Миничів, Белицьких–Носенків, Симоновських, Полонських, Мандриків та багатьох інших? Таких призвіщ у селі немає, хоча декого з нащадків Полонського та Белицьких-Носенків ми знайшли. Вцілілі нащадки боялися зізнатися, що вони походять з цих славних родин - було небезпечно. Могили були забуті чи зрівняні. Ми не знаємо, де поховані, наприклад, військові та козацькі офіцери Бараненкі-Брановицькії, Гріцай І.О., Жила Ф.В., Косенко П.Г. (древній козацькій рід), Литвинов Я.О., Лобода М.Г., Пінчук О.С., Процько І.І., фон Шенерт В.І. та ін.

Комуністичною владою цілеспрямовано знищувався генетичний фонд українського народу. Знищені архіви, значною мірою забута достойна історія козацького села Кобижча. В 80-х роках була організована Козелецька повітова виборна земська рада. Вона складалась переважно з прогресивних інтелігентів, дворян. До неї було обрано, до речі, священика, дворянина Полонського М.О., про якого ми розповімо далі. Земська управа опікувалась народною освітою (наприклад, «Машиною» школою), лікарнями, агрономічними службами, поштою, кредитними установами, тощо. В цих галузях в селі відбулось значне покращення. Нагадаємо, вулиця Островського на Савинцях мала назву Земська.

У 1896 р. була збудована лікарня-амбулаторія на 15 ліжок, 1915 р.- нова залізнична станція.
В 1914 році була зведена й прийняла учнів нова середня двоповерхова школа №1 в центрі села. Школа №1

Наприкінці 19-го століття в містечку діяли вже нові чотири церкви, зведені замість постарілих або згорілих. Доля нових, теж дерев’яних, храмів була така. Усі церкви в центрі села були зачинені під час колективізації 1928-30 р. Українські селяни-одноосібники не хотіли йти у колгоспи. З метою покарання і примусу до вступу їх обклали надмірними податками. Хто не виконував - забирали худобу й майно, висилали з України. Цей крок радянської влади співпав з недородом, що привело до голодомору у 1932-33 р. р. Масове знищення церков потрібне було тому, що в них збирались люди й вироблялось гуртове супротивне відношення до цього і до влади взагалі. Християнська мораль протиречила моралі більшовицькій. Крім того, владі потрібні були коштовності накопичені в храмах за багаторічну історію їх існування. З розповіді селянина похилого віку з Озерця. «Батько не хотів записуватися у колгосп і не зміг сплатити податок. Прийшли «уповноважені» з актівистами-односельцями. Зібрали все: зерно, худобу, курей. Стали розкидати клуню, щоб перенести в колгосп. На дворі було холодно. Приходили в хату грітися. Двоє не заходили - то були хресники. Соромились. Залишилась одна курка. Наступного дна прийшов один з активістів й зібрав її. Через багато років я його зустрів й нагадав про це. Він відповів: «Все, все забуто!». Сім’я голодувала, всі опухли. Я був найменшим і не опух. Мати казала, що я мабуть помру першим, а я вижив…» Нагадаємо, що до цього часу вже на протязі десятиріччя церква була відокремлена від держави й весь час гнобилась. Багато священиків було репресовано.

Наприклад, тільки в 1922 р. під час «компанії по вилученню церковних коштовностей» у Чернігівській єпархії було розстріляно й замучено 78 духовних осіб. Люди, особливо молодь, були відлучені комуністами від церкви. Заповіді закону Божого «не вбий, не вкради, не свідчи неправдиво проти ближнього свого, не жадай дому ближнього свого» були багатьма забуті чи нехтувались. Згадаємо духовних осіб з Кобижчі, які постраждали за віру: * Криловський Микола Миколайович, 1872 р. н. Народився в с. Струве Глинського району. Священик. 21. 02. 1930 р. заарештований. Засуджений на 3 роки. Висланий на Північ. Місце поховання невідомо (справа № 6833). * Левитський Пантелеймон Павлович, 1887 р. н. Народився с. Острівець Черкаської обл. Священик. Заарештований теж 21. 02. 1930 р. Засуджений 22. 03. 1930 р. до 3 років позбавлення волі. Відправлений в Архангельськ. Місце поховання невідоме (справа № 6838). * Олешко Микита Петрович, 1886 р. н. Народився в с. Кобижча. Монах. Заарештований 21.03.1934 р. Засуджений 4.04.1934 р. на 3 роки. Місце поховання невідоме (справа № 3216-П). Повернемося до долі кожної окремої Кобижчанської церкви. Троїцька церква Троїцька (1887 р.) була закрита під час колективізації потім згоріла під час бомбардування у 1943 р. Іконостас з неї зберігався в церкві Успіння і повернутий в нову, невелику, яку збудували нещодавно на тому ж місці. Церква Різдва Христового (1893 р.) знесена під час колективізації десь в 1928-30 р. Вона стояла на місці, де зараз їдальня школи №1. Мабуть вона була обкладена цеглою.

ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ!