Вітаю Вас Гість!
П'ятниця, 24 Лист 2017, 00:24
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS
  [ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]


Сторінка 1 з 11
Форум » Село Кобижча » Наше село!!!! » Історія села Кобижча
Історія села Кобижча
101Дата: Вівторок, 03 Вер 2013, 03:17 | Повідомлення # 1
dNb
Група: Адміністратори
Повідомлень: 280
Статус: Off-line :(
ПОЧАТОК ТУТ !

Коли будували після війни їдальню, то знайшли підвал з церковним начинням.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці (1899 р.) теж була закрита в цей
час, використовувалась як склад зерна. Під час окупації німцями в 1942
р. в ній відновили Божу службу.

Десь у 1950 – 51 роках перебудована під клуб. Коли скидали хрести, то із селян ніхто не схотів і для цього
привезли людей з Києва.

Храм Успіння на Савинцях згорів ще до зведення цих церков. В будинку,
який залишився на ділянці, мешкав в 1903 р. паламар нової Успенської
церкві. Люди пригадують, що там деякий час на кладовищі була капличка.

Таким чином, з чотирьох церков донині збереглася тільки одна - Успіння
Пресвятої Богородиці (1875р.-1895 р.), котра хоч і була деякий час
закрита, але без хрестів не стояла. Сюди поступово потрапило багато
начиння, ікон з порушених храмів.

За свідченням мешканців села, річка Кобижча, яка струмилася через село,
була знищена за два рази: у 1932 р., коли проводилось осушення боліт з
метою збільшення орної площі, і вдруге - в 50-60-і роки, коли поблизу
с.Степанівка (Осокорівка) був прокопаний відвід на цукровий завод. Вода
була потрібна для миття та транспортування буряка. Річка поступово
змінила річище. Заросле річище й прилеглі до нього пологі вигони в селі
називають - «багметка». (Походить від слова багнюка). Залишки річки
нижче греблі називаються Бурчак. Клуб. Колишня Покровська церква.

Про козаче минуле села свідчить інформація в «Топографічному описі Чернігівського намісництва». 1764 року в селі проживало 244 козаки
Ніжинської сотні Київського полку. Козаки мали таку форму: темносиній
суконний жупан з червоними вилогами й обшлагами, по краях та знизу
красного сукна опушка. Під низом - такого ж кольору півкафтан.

На гербі села (1769 р.) в той час були зображені перехрещені шаблі, золотий хрест
та золота корона. Поле герба – червоне.

На городах вдовж початку парного боку вул. Земської (Островського) в
продавні часи було козацьке кладовище. Там зараз ще стоїть на межі хрест
над могилою Мандрика Андрія Андрійовича, 1826 р. народження, нащадка
старовинного козацького роду. Поруч - залишки чогось склепу.

До 1930 р. на ньому кожне свято горіла лампада.

В середині 19-го сторіччя найбільш заможними землевласниками в Кобижчі
були: колезький асесор Минич Андрій Іванович (мав 1000 га., мешкав там,
де зараз стадіон), підполковник Неверовський Федір Степанович (650 га. і
в тому числі 40 га. лісу), поручиця Анастасія Сионинова (870 га.),
губернський секретар Олексій Дмитрович Симоновський із сином Іваном (410
га. в тому числі 120 га. лісу), штабс–ротмістр Микола Григорович
Мандрик та його брат Андрій (разом 1200 га), губернський секретар
Алексій Яковлевич Литвін (510 га.) та інші.

Під час скасування кріпосного права у 1861 році значна частина землі
поміщиків пішла на відкуп кріпосним та козакам (здебільшого - державним
селянам). Нариклад, Симоновський вже мав не 410, а тільки 240 га.
рільної землі.



Шановні відвідувачі сайту http://kobizhcha.at.ua
В звязку з тим що створено новий сайт. Даний сайт більше не буде оновлюватись

Переходьте на наш новий сайт http://kobyzhcha.in.ua/
 
101Дата: Вівторок, 03 Вер 2013, 03:18 | Повідомлення # 2
dNb
Група: Адміністратори
Повідомлень: 280
Статус: Off-line :(
На початку 19-го ст. серед великих землевласників з’являються нови прізвеща: Груздовський, брати Белецькіє - Носенко,
Гливинський та ін.

Священики мали від 20 до 90 га. прибуткової землі. Всього у
землевласників було 10 тис. га. різної (прибуткової, неприбуткової та
лісу) землі. Кожна церква мала 40 - 80 га. ружної землі.

Прибуток від оренди ішов на її потреби.

На основі спогадів літніх людей згадаємо трохи новітню історію села.

Після довголітньої, руйнівної громадянської війни 1917-1920 років
більшовицькій владі потрібні були великі кошти на відбудову
промисловості, утримання армії, партапарату та інше. Їх можна було узяти
тільки з села. Найбільш зручною формою викачування з нього була
колгоспна система господарювання. Форсований період колективізації був у
1928-30 роках. Якщо господар не хотів вступати в колгосп, то його
обкладали непомірними податками. Якщо не виконував, забирали все, що
мав. Це були не тільки заможні господарі, а й ті, хто був просто більш -
менш справним і міг працювати 11 годин на добу.

Багатьох виселили на Північ чи до Сибіру.

Сільська рада мала право накладати на боржників штрафи – до
п’ятикратного розміру від вартості незданого хліба, продавати їх
господарства, порушувати проти них кримінальні справи. В основному
розкуркулювали комсомольські осередки.

Із спогадів жінки з Шульгівки (1924 р. н.), дочки куркуля: «Десь 1930 р. в нас була велика родина з 10 чоловік. Мали 16 десятин землі, корову,
теля, півдесятка свиней, волів, коняку, випасали два десятка овечок. Був
найманець. З нас почали тягнути податки. Дід неспроможний був сплатити.
Забрали все, що було – зерно, всю їжу. Це робили незнайомі буксири,
може з іншого села. Коло забирали худобу, мати опиралась.

Так її так тягнули за шнурок до хрестика, що вона через два тижні померла. Бабу
відвезли в психлікарню. Від голоду в 1933 р. померли п’ятеро. Залишилась
я з тіткою, оселились у хаті померлих від голоду сусідів. Я ходила по
людях, жебракувала, пасла худобу. На нашій вулиці розкуркулили 6 дворів
(називає прізвища). Куди ділися з них хозяйни не знаю.

На нашому подвір’ї з розібраних хат куркулів та попиляних у дворі дерев
збудували клуб.

При німцях (1943 р.) бувші господарі його розібрали». Деякі з вцілілих куркулів в той час повернулись до своїх осель.

Виходячи із загальних цифр по Україні можна припустити, що в селі були
викинуті з власних хат, вислані, знищені органами ОДПУ під час
розкуркулення декілька сотен людей.

Спочатку в колгоспи забирали все: велику худобу, реманент, птицю тощо. Потім, коли в селах почались заворушення, масове забиття худоби,
псування реманенту, тиск на селян зменшили й дали право колгоспникам
мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку.

З розповіді жінки з Савинців: «Батько не записувався в колгосп. Мати
була дуже проти. Прийшли активісти - буксири, забрали коня, реманент.
Тоді батько пішов й подав заяву.

Залишили корову. Нас в родині було семеро. Вона нас врятувала від смерті під час голоду. Люди тікали з
села. Багато хто поїхав у Грузію».



Шановні відвідувачі сайту http://kobizhcha.at.ua
В звязку з тим що створено новий сайт. Даний сайт більше не буде оновлюватись

Переходьте на наш новий сайт http://kobyzhcha.in.ua/
 
101Дата: Вівторок, 03 Вер 2013, 03:19 | Повідомлення # 3
dNb
Група: Адміністратори
Повідомлень: 280
Статус: Off-line :(
Після масової колективізації люди не хотіли багато сіяти - все рівно відберуть. В 1932 р. була порівняно невелика посуха. Така, яка буває
приблизно раз у три роки. Норми хлібоздачі були значно збільшені. За
наказом Сталіна для виконання плану забирала навіть посівний фонд,
накладали натуральні штрафи, тобто, забирали з хати всю їжу,
застосовували репресії до господарів та службовців, які щось залишали
людям.

По Кобижчі ходили бригади, які складались із членів правління - бригадирів, комуністів та активістів - буксирів. Вони відшукували
приховане зерно, «штиркаючи» землю металевими щупами, інші продукти та
вивозили. «Ми з матір’ю на городі, вночі закопали скриню з зерном, землю
віднесли до колодязя - наче його чистили, посадили пшеницю. Пришли,
знайшли і забрали». Частину знайденого забирали собі.

Почався голод, страшною смертю вмерло багато кобижчан. Вмирали, в
основному, цілими сім’ями і довго ще на селі стояли порожні хати.

За свідченнями вцілілих в першу чергу вмирали чоловіки похилого віку.
Найбільша смертність була у лютому, березні та квітні 1933 року.

На сьогоднішній день, вже неможливо точно встановити кількість загиблих
від голодомору. Залишилось дуже мало свідків. Багато років тема
голодомору була заборонена, розмови про нього карались судовим вироком
по ст. 58 Кримінального кодексу. Усі демографічні документи були чи
фальсифіковані, чи знищені.

Наведемо, вибраний із спогадів свідків, перелік того, чим люди
намагались врятуватися від смерті під час голодомору: хліб із жолудів з
макухою, млинці з кінського щавлю, (м’яти, кропиви, молотих кукурудзяних
качанів, середини соняшників) з добавкою жменьки муки, каша з люпину,
квіти з дерев, ботвиння, тогорічна гнила картопля, яку находили в полі,
гречане лушпиння, опецьки, кора дерев, ворони, собаки, щури, горобці,
коти, дохлі домашні тварини, жаб'ячи пуголовки. Траплялись випадки, коли
люди їли трупи людей.

Жінка згадує: «Мій батько пішов у ліс збирати гриби.

Дійшов до свого городу, впав і помер від голоду. Люди падали на ходу і щоб не лежали, ті
хто дужчий, їздили і збирали мертвих. Померлих людей не ховали, бо не
було сили збити труну. Звозили всіх у одну гробницю і закопували».

Одне з таких братніх поховань, як згадує жінка з Шульгівки, є на
Савинському кладовищі.

Треба зайти під арку і воно буде праворуч, зразу за рівчаком. Там немає ні надгробка, ні хреста.

Менше за інших потерпали від голоду ті, хто отримували пайки, тобто ті,
хто працював на залізниці, в правлінні, в лікарні та тому подібне. Але
таких було дуже мало.

Багатьох врятувало те, що в них була корова. Деяку невеличку допомогу для людного села надавала наявність річки, в якій в
тому році було багато риби, а також близькість лісу з грибами та
ягодами. На болоті водились птахи, а це вже й м'ясо і яйця.

В колгоспі давали трохи поїсти, бо інакше люди не могли працювати. «А
варили нам муку.



Шановні відвідувачі сайту http://kobizhcha.at.ua
В звязку з тим що створено новий сайт. Даний сайт більше не буде оновлюватись

Переходьте на наш новий сайт http://kobyzhcha.in.ua/
 
101Дата: Вівторок, 03 Вер 2013, 03:20 | Повідомлення # 4
dNb
Група: Адміністратори
Повідомлень: 280
Статус: Off-line :(
Біля нас жила сім’я з п’ятьох чоловік. Вони сильно голодували. Часто старший Лука приходив з проханням залишків
їжі. Мати вже варила з розрахунку на те, щоб щось уділити їм.», «Мати
допомогла людям молоком. Вона за нього нічого не брала, хоча за краплину
молока вони віддавала все майно». Чисельність населення села Кобижча

Як ми вже вказували, точну чисельність померлих від голодомору в зв’язку
з фальсифікацією, знищенням документів 1932-33 років та відсутністю
достатньої кількості свідків встановити неможливо.

Тому ми самі підрахували орієнтовну цифру.

Для того щоб наблизитись до достовірного результату вирішили зробити
максимальну кількість обчислень різними способами і встановити середній
показник. Були виконані шість підрахунків за принципово різними
методиками та вихідними даними.

Для обчислення були максимально враховано всі наявні у сучасній науці
дані що до голодомору 1932–1933 років. Результати в усіх варіантах
виявились близькими один до одного.

Далі підрахунки були надіслані на експертизу в основні профільні наукові
інститути НАН України. Матеріал було доопрацьовано разом з їх фахівцями
і офіційно отримав позитивні оцінки. В листах всіх інститутів були
наведені цифри загиблих від голодомору в селі Кобижча, з якими вони
погодились. Експертні висновки надали: Український інститут національної
пам’яті (лист, підписаний академіком І. Р. Юхновським), Інститут
історії України (доктором історичних наук О.С. Рубльовим),

Інститут демографії та соціальних досліджень України (член-кореспондентом НАНУ
Е.М. Лібановой).

Всі підрахункові і експертні цифри ми проаналізували, узагальнили і
отримали єдиний результат. На основі вказаної роботи можна стверджувати,
що від голодомору 1932-1933 років в селі Кобижча померло орієнтовно
1100 чол.

Підрахунки і експертні висновки зберігаються в архіві укладача цього
Інтернет сайту.

22 липня 1941 року почалась друга світова війна з Німеччиною. По
мобілізації до й після окупації на фронт пішли всі придатні до
військової служби чоловіки. Під час війни в селі загинуло близько 1500
чоловік. Прізвища їх наведена у «Книзі Пам’яті», живі оточені шаною та
турботою.

В перші місяці радянські війська відступали. Велика кількість їх було
оточено на схід від Києва. Кобижча опинилась в цьому колі. Боїв під
селом практично не було. В полон німці захопили кілька сотен тисяч
військовополонених. В лісі під селом було кинуто багато військового
спорядження, бродили коні.

Командири приходили в село й вимінювали форму на цивільний одяг.

В село німці зайшли у середелі вересня 1941 р. Мотоциклісти й
бронемашини в’їхали зі сходу, з боку Козар. Деякі мешканці села
зустрічали їх із хлібом і сіллю. Люди ще пам’ятали розкуркулення та
голодомор і сподівалися на краще. Під окупацією Кобижча була рівно два
роки.

По приходу німців люди розібрали колгоспну худобу, реманент, зерно з
церков, де воно зберігалось, та інше. За проханням родичів німці
відпускали по домівках військовополонених.

Їм потрібні були робочі руки для вирощування вражаю. Німці дозволили відкрити Троїцьку, Покровську та
Успенську церкви. Народ сподівався на те, що роздадуть землю. Але цього
не відбулося – окупанти залишали по суті колгоспи - «общинні
господарства».

З розповіді жінки з Каштеляновки (1916 р. н.): «Вже 22 червня ввечері
десятники рознесли повідомлення, а наступного дня в клубі зібралися
годні до військової служби чоловіки. Їх відправили, а через два тижні –
всіх, хто залишився. Жінки дуже плакали. В нас війни з великої
розкуркуленої сімї загинуло п’ятеро: чоловік і чотири брати. Німці жили в
центрі села. Рядові могли взяти якісь продукти й не сплатити. За роботу
у колгоспі нараховували трудодні, а по них сплачували. Дуже слідкували
щоб добре працювали.

податок «по контрактації» брали зерно, молоко, яйця та всі інші продукти. Вночі приходили партизани, приносили тканини,
я їм шила одяг. Вони навіть не дякували. Я дуже боялась, що дізнаються
поліцаї та заарештують. Поліцаї були різні, були й хороші (називає
прізвища). Під час відходу німців всі вони пішли з ними. Під час
бомбардування наша хата на Носовському шляху згоріла».

Згідно історичних джерел німці сплачували за отриману від населення на
податки сільгосппродукцію гроші, але за ціною нижчою за ринкову. Свідки
розповіли, що окупанти привезли і використовували багато своїх
сільськогосподарських машин.

У школі №1 була розташована комендатура з німецьким офіцером на чолі.
Гарнізон був німецький та мадярський (угорці). Солдати квартирували по
хатах в центрі села й по Кашталяновці.

Там же мешкали й поліцаї. Ближче до лісу їх не було, бо боялись партизан. На чолі цивільної администрації
був староста. Теоретично йому була підпорядкована поліція, яка була
набрана здебільше з ображених владою людей, а також з покідків та
мобілізованих із місцевих та військовополонених. Вони були одягнені в
цивільний одяг з пов’язкою на рукаві і мали на озброєнні старі
гвинтівки. Згідно встановлених окупантами норм набирали поліцаїв з
розрахунку одного на 100 мешканців, тобто їх в селі було біля сотні.

Прийшовши в село, німці провели репресії: були заарештовані і
відправлені на страту в Чернігів і Ніжин, або розстріляли карателями
деякі комуністи, комсомольські активісти, голови колгоспів, службовці,
євреї. До кінця 1942 та навесні 1943 р. було страчено до 15 чоловік.

Для ведення бойових дій у тилу ворога радянська влада заздалегідь підготувала місцевих комуністів, заклала в лісі бази із зброєю, одягом
та провіантом. Але так склалось, що у цьому лісі сконцентрувалася велика
кількість оточених. На чолі з військовим командиром Бовкуном І. М. вони
склали основу партизанського загону, в якій потім ввійшли й місцеві
бійці.

Для деяких молодих чоловіків, які не потрапили з якихось причин в
Червону армію і яких влада хотіла мобілізувати, виникло питання чи йти в
поліцію, чи в партизани. В тих, хто пішов в ліс, з часом окупантами
були репресовані родини, спалили хати. В зв’язку із цім на початку 1943
р. багато сімей партизан теж ховалися в лісі. Партизани не вели бойових
дій в селі, а діяли в рейдах та на залізницях. «Мій дід, із згодою з
партизанами, був головою одного з німецьких колгоспів. Таємно відправляв
їм харчі. Німці про це дізналися, забрали у Ніжин.

Діда облили бензином і спалили, бабу - розстріляли».

З розповіді жінки, яка живе на Савинцях (1930 р. н.): «Поліція
попередила людей, що, коли побачите партизана, то доносіть нам. Косарі -
22 чоловіка - і серед них мій батько, їхали на возах через ліс. До них з
кущів вийшов односелець – партизан. Попросив закурити. Трохи
порозмовляли за життя в селі. Поїхали далі. Через декілька днів один з
цих косарів десь про це розповів. Дійшло до поліцаїв. Батько знав, що
його можуть заарештувати, але в ліс не пішов, бо боявся, що заберуть
нас. Всіх двадцять двох забрали поліцаї і відвезли у Чернігів. Більше їх
ніхто не бачив». Сім’я Бабичів. Літо 1932 р.

Згідно «Книзі Скорботи України» за два роки окупації було страчено більш
ніж 220 мешканців села і серед них більше 40 дітей. Найбільш трагічним
днем для Кобижчи можна вважати 7 лютого 1943 року. В цей день фашисткі
кати в Чернігівській в’язниці стратили 39 односельців і серед них 12
дітей.



Шановні відвідувачі сайту http://kobizhcha.at.ua
В звязку з тим що створено новий сайт. Даний сайт більше не буде оновлюватись

Переходьте на наш новий сайт http://kobyzhcha.in.ua/
 
101Дата: Вівторок, 03 Вер 2013, 03:22 | Повідомлення # 5
dNb
Група: Адміністратори
Повідомлень: 280
Статус: Off-line :(
В цьому ж місяці поліцаї одночасно спалили на Савинцях майже всі партизанські хати.

Взагалі пік страт мирного населення співпадає з періодом початку дій
партизанського загону – весна-літо 1942 р. і наступом радянських військ
після перемоги під Сталінградом – лютий-березень 1943 р.

В Німеччині потрібні були робітники. Тому в кінці 1942 почався набір
остарбайтерів. Першими туди поїхали деякі добровольці, бо німці казали,
що можна добре заробити, обіцяли нагородити землею. Згодом з’ясувалось,
що це не так.

В листах з Німеччини розповідалось про тяжкий труд, знущання, особливо в промисловості. Потім вже молодь примушували їхати
за списками, які складав староста та під охороною. Хлопці й дівчата не
хотіли, ховались, тікали з села, йшли в партизани. Всього було
відправлено з села близько 170 чол.

Але були і інші спогади, що до примусових робіт. Жінка похилого віку із
Шульгівки пригадує: «Вночі мені і ще дев’ятьох дівчат з нашої вулиці
забрали поліцаї і кіньми відвезли у волость, а судова в Ніжин. Мені було
17 років. В Німеччині робила у полі, доглядала дітей. Мені пощастило –
були хороші хазяїни. Він був вчителем, вона хворіла. Працювали та їли
разом. Тим, хто працював на заводі, було погано. Після війни з нашого
кутка повернулись всі дівчата. Мене потім, як шпіонку, хотіли відправити
працювати на Донбас.

Односельці до нас відносились погано».Кобижча була визволена від окупантів у вересні 1943 р. Під час
визволення німці сильно бомбардували село. Багато хат в центрі і по
Каштелянівці були зруйновані. Бомби влучили майже у 300 подвір. Близько
50 мешканців 18-19 вересня загинуло, в декілька разів більше отримали
поранення.

Зупинимось трохи на колгоспах, які були в селі Кобижча.

У довоєнні часи в селі було шість чи сім колгоспів, після укрупнення за
Хрущова (секретар ЦК вересень 1953-1964 р.) стало три, потім два.
Профіль господарювання - вирощування зернових культур та тваринництво.
Колгоспами практично керував райком компартії.

В перші повоєнні роки колгоспник повинен був відпрацювати у колгоспі не
менше 140 трудоднів на рік. В разі, якщо ця норма не виконувалась, то
могли віддати під суд чи відрізати город. Бувало, що переорювали вже
посаджену городину. За один трудодень в багатьох колгоспах видавали
100-300 г. хліба або і зовсім нічого. Затримки з оплатою тривали від 1,5
до 2 років. До того ж колгоспник повинен був сплатити облігації
державної позики та продналог. На душу населення виходило менше 200 г.
хліба на день.

Основним засобом існування залишалось підсобне господарство. Але все - городина, птиця, худоба, сад - оподатковувалось.

З розповіді жінки з Озерця за життя у 50-тих роках: «Батько пропав без
весті» тому грошову допомогу на погиблого не сплачували, мати пенсію не
отримувала. Нас у сімї було четверо. Жили з городу, продавали
молоко,збирали в лісі гілля й колючки. Возили їх коровою на базар
продавати. Але жити було якось весело. По вечорах молодь збиралась по
своїх кутках, танцювали під гармоніку й бубон польку, краков’як, співали
пісень.

Молоді було дуже багато.»Був і такий наказ влади, який вимагав здавати шкіру зарізаної свині. Як
розповідав один чоловік, він за те, що приховав шкіру кабанчика, щоб
зробити чобітки синам, був засуджений до двох років примусових робіт.

Для того, щоб люди не тікали з села, ще з часів колективізації, з 1932
р. до шестидесятих років паспорти селянам міліція не видавала. Тільки
винятково і за згодою сільради. Одна літня людина розповідала, що для
цього він в ті роки завербувався на шахту, але туди не поїхав, а поїхав
працювати в інше місце.

Пенсії колгоспникам не сплачували до 1964 р., не було оплати по непрацездатності та відпустки по народженню дитина аж до початку 70-тих
років. «У 1971 р. моя мата-колгоспниця отримувала пенсію 12 крб., 1985
р. - 22 крб., 1995 р. - 28 крб.»

Взимку 1946-1947 років новий голод спіткав Україну.

На відбудову промисловості потрібні були великі гроші і їх знову перекачували з села.
Ціни на промислову продукцію завищувались, а заготівельні на
сільгосппродукцію занижувались. Для виконання норми селянин повинен був
весь світовий день працювати на колгоспнім полі, а на своїй ділянці
робить було ніколи.

Влітку 1946 року була посу



Шановні відвідувачі сайту http://kobizhcha.at.ua
В звязку з тим що створено новий сайт. Даний сайт більше не буде оновлюватись

Переходьте на наш новий сайт http://kobyzhcha.in.ua/
 
Форум » Село Кобижча » Наше село!!!! » Історія села Кобижча
Сторінка 1 з 11
Пошук:




каталог сайтів